Vuiko Yoy and Lyshynia

А навколо – тиша… Тільки коники ніжно так: сюрррр, сюрррр… У траві світлячки блимають, у лісі листя на деревах від вітерця тихо шелестить… А м’ята і чебрець так пахнуть – аж дух забиває! Вуйко Йой навіть бачив, якого кольору ті пахощі. М’ята пахла ніжно-салатово. Липа – жовто. А чебрець мав запах червоний у чорну крапочку – як крильця у сонечка...

Наступного ранку Вуйко Йой зовсім забув про нечеканих гостей. У нього назбиралося багато справ, які відкладати на завтра не можна було. Перш за все треба було негайно переселити з калюжі двох пуголовків Касю і Кусю. Калюжа висихала, і вони могли загинути. Адже поки що у них виросли лише по дві задні лапки. А на двох лапках пуголовки ходити не вміють. Всім відомо, що у них повинні вирости чотири лапки. Правда, тоді пуголовки вже називатимуться жабками. Вуйко Йой провідував їх майже кожен день...

І раптом десь з-за печі до них долинула ніжна музика.Наче хтось на маленькій скрипочці грав просту пісеньку. А у тій пісеньці співалося про літнє сонечко, про зелену травичку, про квіти на лісовій галявині. І про те, що все-все навкруги – дороге і рідне. Діти слухали, наче зачаровані.А невидимий скрипаль заграв іншої мелодії. Про зиму, білий сніг, санчата і теплу бабусину піч у селі. На якій так добре відігрівати замерзлі пальчики після гри у сніжки. Або після качання снігової баби.

Виявляється, кружальця-монетки у ставочок кидали гості сканзену. Вони вірили: якщо кинути у воду монетку, неодмінно ще раз повернешся сюди.І вуйко Йой сказав:- Давайте кинемо у ставочок по одному кружальцю з скарбів Степановича, аби ніхто з нас ніколи-ніколи НАЗАВЖДИ звідси не поїхав!І вони кинули у ставочок шість золотих монеток.А ось цю золоту монетку зі скарбу Крота Степановича вони залишили для тебе.Вона завжди лежатиме тут, аби ти міг у будь-який час, навіть коли виростеш таким великим, як Мишеня, повернутися у казку.У цю казку, де завжди на тебе чекатимуть Куся і Кася, Кріт Степанович, Рукасель.